Кінець серпня. Майже тиждень не була у селі. Нарешті в саму спеку вирвалася з гамірного міста. По салону маршрутки час від часу пересаджувалася старенька й кумедна бабуся: у хустині, светрику, теплих джинсах та курточці (!). А інші пасажири не знали, вже яким віялом себе обмахувати, й раділи вітродую з відкритих люків - дуже й дуже парко. Підгуцикуючи по неремонтованим дорогам нашої області, я згодом перемістилася до п'янкого ароматного літа. За вікном некошені узбіччя, чудернацькі силуети дерев, гзрайки птахів у небі. Я кинула оком на поля соняхів, що вже не світилися жовтогарячими жар-квітками, але ж який аромат звідти лився! Не знаю, з чим порівняти ці пахощі! Це просто свіжі соняхи, ще не просмажені, з молочною стиглістю! Наче ці велетенські квітки стояли на зупинках і готові були вплигнути до нас, підморгнувши водію та всістися гріти ту бабусю. Скоро вже й у село догуцикали по давно не ремонтаваному бездоріжжю. А вдома стиглі сусідські соняхи тихенько підсміювалися над моїми кущиками бамії: "Ех, скільки б ви не тягнулися, екзотики, а нас не наздоженете все одно!" А ті гордо відповідали: "Ви вже досягли результату, а ми ще квітнемо, ми ще у активному процесі". Останні роки багато родин та й поодиноких громадян України після недовгих роздумів вирушають у цю непросту дорогу до сільської місцевості. Спочатку смакують свіже ранкове повітря, не запорошене міським пилом. Потім милуються краєвидами скромних клумб попід тинами, розмаїтям лісових трав, ситими корівками та козами. І малюють сміливці свої плани серед цього простору, де немає звичного комфорту та вічної метушні. Вони розуміють, що ні маршрутка, ні тролейбус не приїдуть на зупинку через п'ятнадцять хвилин. Ці нові мрійники навіть не хочуть думати, що у такій місцевості часто-густо відсутня аптека, сімейний лікар, супермаркет. Ех, не хочуть вони хворіти, а просто сильно бажають спробувати нове життя, сповнене пригод з вітром, сонячними зайчиками, розкішним квітником та багатим врожаєм з власного городу.