Є два основних підвиди: гіркий мигдаль (із сильним ароматом) і солодкий мигдаль. Плід — кісточка довжиною 20-60 мм різної форми (круглої, овальної, еліптичної, конічної та ін.), оточена зеленою, грубою та неїстівною оболонкою, яка при дозріванні сохне, тріскається і лущиться. Їстівна частина плоду загорнута в коричневу шкірку і розташована всередині деревного, твердого і ламкого ендокарпа. Ядро мигдалю дуже поживне і калорійне. Містить менше 7% води, 15-35% білка, 40-60% ліпідів, 4-6% глюкозиду, 3-4% целюлози, вітаміни Е, В1, В2, провітамін А та мінерали калій, фосфор, кальцій, натрій і залізо. Здебільшого використовується у харчовій та фармацевтичній промисловості. У сучасному інтенсивному виробництві для зрошування найчастіше використовуються дві системи: крапельна та мікророзпилювання. У таких випадках поживні речовини відповідно до потреб кожного виду додаються через зрошувальну систему, і класичне підживлення тричі не проводиться. Мигдаль має особливо велику потребу у воді наприкінці червня, коли в насінні мигдалю інтенсивно накопичуються ліпіди та білки. У посушливе літо потрібно зрошувати достатньою кількістю води протягом усього літа, особливо в кінці серпня, коли шкаралупа тріскається: якщо води недостатньо, не відбувається відділення оболонки від насіння. Шкідники та хвороби Мигдаль дуже чутливий до сірої гнилі (Monilia laxa) та таких шкідників, як попелиці. Слід бути дуже обережним під час придбання посадкового матеріалу, аби не купити саджанці, уражені вірусами та бактеріями (Pseudomonas agrobacterium, Pseudomonas syringae та Erwinia amylovora). Це найважливіші агротехнічні втручання, які необхідно проводити регулярно при сучасному вирощуванні мигдалю.