Прабатьківщиною цієї лікарської рослини є Мала Азія, звідки вона поширилась у Європу. У Китаї її використовують для лікування поганого кровообігу, застою в роботі певних органів, а також для лікування м’язів та переломів.

Гіппократ рекомендував оман як лікувальний напій для "матки". У середні віки його застосовували як універсальний засіб проти захворювань голови, легенів, шлунка, інфекційних хвороб, чуми тощо.

Оман росте уздовж узлісся, доріг, живоплотів, каналів та струмків. Цвіте з червні до вересня. Його корінь пахне камфорою, він має слизовий і гіркий смак. Корінь і вторинне коріння видобувають навесні або восени з рослин, старших за кілька років. Його очищають, подрібнюють і сушать у теплому провітрюваному місці. Висушений корінь зберігається в герметично закритій посудині, оскільки в іншому випадку він швидко і сильно вбирає вологу. Листя також збирають з молодих рослин, сушать у тіні та на повітрі.

У підземних частинах рослини міститься від 1 до 3 % ефірної олії, основним інгредієнтом якої є так звана оманська камфора (геленін) і до 44 % інуліну. Оман також містить лікарські речовини, зокрема алантолактон, який за хімічним складом схожий на сантонін, а також гіркі речовини та фруктозу.

Цілющі властивості: очищає легені від слизу, зміцнює кров та шлунок, ефективний при захворюваннях печінки, жовчнокам’яній хворобі, поганому кровообігу, нерегулярних менструаціях, для виведення паразитів з кишківника, ревматизму, ішіасу та подагри, інфекцій сечовивідних шляхів та хвороби нирок, лікуванні різних ран, свербежі, запаленні ротової порожнини тощо.