Жало бджоли за формою нагадує пилку і оснащене загнутими всередину зубчиками, які при вжаленні настільки застряють в шкірі людини або тварини, що бджола вже не може його вийняти. Злітаючи, бджола буквально вириває з тіла жало, з якого ще певний час видходить отрута. Бджола залишає разом жалом не тільки отруйну залозу, а й частину травних органів, тому після нападу незабаром гине. Слід зауважити, що отрута містить специфічні речовини - атрактанти, які приваблюють інших бджіл, стимулюючи їх до атаки. Вжалення бджоли супроводжується болем і утворенням набряку, величина яких залежать від індивідуальної чутливості організму на отруту. У одних людей вони минають через кілька годин, у інших можуть зберігатися 1-2 дні. При множинних вжаленнях відбувається інтоксикація організму, яка проявляється алергійними ознаками. У алергіків може виникнути миттєва реакція аж до анафілактичного шоку (навіть на один укол). Вважається, що бджоли активніше атакують людей, від яких відчувається сильніший запах (парфуми, алкоголь, бензин). Бджолина отрута містить безліч біологічно активних речовин, які навіть використовують в медицині. До складу отрути входять білки з ферментативними властивостями, токсичні поліпептиди, біогенні аміни, а також α-глюкозидази, фосфомоноестеразу, р-галактозидазу та деякі інші ферменти. Вважається, що бджолина отрута зміцнює загальний імунітет, знижує рівень холестерину в крові, розширює судини, попереджає тромбоз, підвищує рівень гемоглобіну, збільшує приплив крові до хворого органу, знімає біль, підвищує загальний тонус і працездатність, поліпшує сон і апетит. Протипоказаннями щодо застосування бджолиної отрути є індивідуальна чутливість до його компонентів, захворювання нирок, туберкульоз та ін.

У світі відомо близько 300 видів джмелів (лат. Bombus), вони поширені у Північній Євразії, Північній Америці, Північній Африці, а також у горах деяких інших регіонів. Джмелі приносять величезну користь як запилювачі. Відомо їх використання людиною при вирощуванні різних рослин в оранжереях і теплицях. Джмелі – комахи, які не володіють агресивністю, однак здатні вжалити, відчуваючи небезпеку або коли турбують їх гніздо - бомбідарій. Гніздо, як правило, облаштовують в грунті, підстилці, дуплах, покинутих гніздах гризунів або птахів. Жалом володіють тільки самки джмелів (матки і робочі особини), у самців його немає. Жало за будовою схоже на осине, не має зазубрин, як у бджоли. Це дозволяє джмелю втягувати жало назад, не завдаючи собі шкоди, та атакувати багаторазово. Під час уколу джміль впорскує порцію отрути в тіло своєї жертви. До складу отрути джмеля входять 3 основні компоненти: бомболітин, фосфоліпаза A2, серинові протеази. Після вжаління джмеля у здорової людини може виникнути місцева реакція у вигляді невеликого пухирця, почервоніння, свербежу навколо травмованої ділянки шкіри. Якщо укол прийшовся в область голови, може з’явитися набряк. Небезпечним є область слизових оболонок, отрута швидко поширюється і через набряк може виникнути задуха. Як правило, місцева реакція швидко зникає, але в деяких випадках може зберігатися кілька днів, а то і весь тиждень. У людей, чутливих до компонентів отрути комах, реакція може бути більш серйозною. Тривожними симптомами атипової реакції, при яких потрібно звернутися за медичною допомогою, можуть бути великий набряк обличчя, шиї, висипання по всьому тілі, запаморочення, озноб, розлади шлунково-кишкового тракту, першіння горла і кашель, утруднене дихання. При гіперчутливості можливі втрата свідомості й анафілактичний шок.

Дикроцелій - ланцетоподібний сисун (Diсrocoelium lanceatum) - вражає печінку і жовчні протоки, провокуючи захворювання - дикроцеліоз. Захворювання широко розповсюджене. Розміри паразита варіюють від 0,5 до 1,5 см. Життєвий цикл включає 3-х господарів: основний - травоїдні тварини (велика і дрібна рогата худоба, кози, свині, коні, віслюки, а також верблюди, зайці, ведмеді, собаки , лисиці), може бути і людина; проміжні господарі: перший - наземні молюски (Helicella, Zebrina і ін.), другий - мурахи. Яйця дикроцелія виділяються з фекаліями хворої тварини в навколишнє середовище, звідки яйце потрапляє в тіло наземного молюска. Личинки мігрують в легені молюска і виділяються назовні у вигляді слизових згустків. Згустки поїдають мурашки, в м'язах і жировому тілі яких розвивається інвазивна для основного господаря стадія. Цікавою особливістю є те, що паразит повністю змінює поведінку мурашки. Уражені мурахи вилазять на вершину травинки і ціпеніють, тому їх легко проковтують остаточні господарі разом з травою. Людина заражається при випадковому проковтуванні мурах з ягодами, овочами і луговими травами. Відомі випадки інфікування при вживанні в їжу недостатньо термічно обробленої печінки. Захворювання проявляється запаленням жовчних протоків, болем у правому підребер'ї, хронічною діареєю або запором, жовтяницею, втратою ваги, алергією у вигляді кропивниці, в важких випадках інвазія дикроцелія призводить до біліарного цирозу печінки. Діагностується методом виявлення яєць у дуоденальній речовині та фекаліях; серологічні реакції. Лікування: празиквантел 25 мг / кг внутрішньо 3 рази на добу або триклобендазол в дозуванні 10 мг / кг одноразово. Профілактика: ретельно мити овочі і фрукти перед вживанням, не вживати сиру або напівсиру печінку, ветеринарний контроль тварин.

Ехінокок (Echinococcus granulosus) - збудник ехінококозу. Широко поширений представник стрічковий черв. Особливо часто зустрічається у регіонах, де розвинене пасовищне скотарство (Греція, Іспанія, Італія, Україна, Росія, Сирія, Південна Африка та ін.). Тіло завдовжки 0,25-0,5 см, складається з голівки (з 4 присосками і 2 віночками гачків) і 3-4 члеників. Основні господарі: собаки, вовки, шакали, лисиці, у яких статевозрілі стадії паразита знаходяться в тонкому кишечнику. Проміжні господарі: травоїдні ссавці (корови, вівці), свині і людина (в організмі людини ехінокок не досягає статевозрілої стадії). Людина заражається ехінококозом, проковтуючи яйця ехінокока із забрудненою їжею і напоями, або через брудні руки після контакту з хворою собакою. Яйця ехінокока виходять з кишечника основного господаря разом з екскрементами і потрапляють на його шерсть, де зберігають свою інвазивність протягом 10 місяців. В організмі людини з яйця виходить личинка - онкосфера. Через стінку кишечника вона з кров'ю заноситься в печінку, рідше в легені, м'язи, кістки або інші органи, де перетворюється в фіну – ехінококовий міхур. Фіни ехінокока ростуть дуже повільно і можуть збільшуватися від розмірів горошини до розмірів кавуна. Відомі міхури з печінки великої рогатої худоби масою понад 60 кг. Підступність ехінококозу в тому, що безсимптомний інкубаційний період хвороби може тривати багато років доти, поки ехінокок не досягне таких розмірів, при яких з'являються клінічні ознаки. При ураженні печінки спостерігаються болі в області живота, нудота і блювота, анемія. Якщо уражені легені, клінічні ознаки включають хронічний кашель, високу температуру, болі в грудях і задишку (симптоматика туберкульозу). Внаслідок розриву міхура у хворого розвивається шок і часто настає смерть. Діагностується за допомогою рентгенографії, УЗД, комп'ютерної томографії, серологічних реакцій. Лікування залежить від стадії: на ранній - медикаментозне; на пізній - хірургічне.

Шершень звичайний (Vespa crabro), або просто «шершень» - найбільша суспільна оса, широко поширений вид по всій території Європи. Це єдиний шершень, який розповсюджений на території України і на європейській території Росії (крім північних районів). В Азії звичайний шершень поширений в Малій Азії, на півночі Ірану, північному сході Казахстану, заході Монголії, на сході Китаю, в Кореї та Японії. Ареал охоплює також деякі регіони Північної Америки. Шершні хижаки і цим приносять велику користь лісу та саду, полюють переважно на шкідників садових і лісових культур: попелиць, листоблошок, кліщів. Охоче поїдають сарану, мух і ос. У деяких країнах Європи шершні перебувають під охороною, а їх знищення заборонено законом, штраф за знищення гнізда може сягати десятків тисяч євро. Ці комахи володіють значними розмірами, чим наводять страх. Однак, варто зауважити, що Vespa crabro не влодіє агресивністю. Потрапивши в приміщення, він буде повільно намагатися знайти вихід, так що досить залишити відкритими двері або вікна, щоб випустити його. Чи просто дочекатися, поки шершень сяде, накрити банкою і акуратно винести назовні. Однак якщо потривожити гніздо шершнів, робочі особини стануть активно його захищати способом нападу, і всі, хто буде в радіусі півметра будуть атаковані. Вжалення шершня болісніше від осиного. Отрута містить велику кількість ацетилхоліну (5%) і гістаміну, однак, менш токсична, ніж бджолина. Жало після уколу не залишається в рані, тому шершень може атакувати кілька разів. Вплив отрути шершня залежить від реакції організму вжаленого. Можуть виникати як місцеві реакції у вигляді болю, почервоніння, алергічного дерматиту, так і загальні: підвищення температури, висип типу кропивниці, набряк Квінке. У людей, схильних до алергії, наслідки можуть виявитися важкими, а при великій кількості уколів (наприклад, якщо було потривожене гніздо шершнів) можлива смерть від анафілактичного шоку.

Otodectes cynotis - кліщ-шкіроїд, що паразитує на домашніх тваринах, є збудником захворювання - отодектоз, що є найбільш поширеним різновидом сверблячки серед собак і кішок в світі. Цей кліщ зазвичай локалізується на внутрішній поверхні вушної раковини, харчуючись лусочками шкіри, тканинною рідиною і лімфою. Паразитування кліщів викликає спочатку почервоніння шкіри, потім епідерміс починає посилено лущитися, утворюються нагноєння. Укуси кліщів викликають у тварин сильний свербіж. Тварини трясуть головою, розчісують вуха, часто сидять з опущеною або схиленою набік головою (це явище дістало назву «кривоголовість»). Тварини стають малорухливими, дратівливими, можуть траплятися напади, підвищення температури тіла. Нерідко спостерігається запалення середнього і внутрішнього вуха, з вух витікають рясні виділення з сильним запахом. Без лікування може трапиться прорив барабанної перетинки, через що інфекція пошириться на мозкові оболонки. Якщо не надати своєчасну допомогу, тварина може загинути. У кішок найбільш уразливий вік з 1,5 до 12 місяців. Біологія кліща не достатньо вивчена, відомо, що цикл розвитку становить 15-25 днів, плодючість точно не встановлена. Поза тілом в пробірці живуть до 12 днів, в прохолодному і вологому місці - до 2-х місяців. Крім домашніх собак і кішок, кліщ вражає єнотовидних собак, лисиць, песців, тхорів, може переходити і на людину (провокує зовнішній отит). Для лікування отодектозу у тварин використовують аерозолі «Барс», краплі «Отоведин», «Анандін-плюс», також рекомендується лікувально-кормова суміш на основі бровермектин-грануляту. Слід зазначити, що вказані препарати володіють токсичною дією, тому їх варто використовувати тільки після консультації ветеринарного лікаря з урахуванням індивідуальних особливестей вашого улюбленця.

Трутовик сірчано-жовтий (лат. Laetiporus sulphureus) - гриб-трутовик сімейства поліпорові (Polyporaceae), він же просто латіпурус, трутовик сірчано-жовтий, курча на дереві, грибна курятина, м'ясо для вегетаріанців. Гриб Латіпурус відноситься до класу ксилотрофів, уражує серцевину дерева. Плодові тіла однорічні та зазвичай розташовані на стовбурі дерева невисоко над землею. Найчастіше зустрічається на тополі, дубі, вербі, липі, березі, клені, горісі, каштані і фруктових деревах. Його можна сплутати з Laetiporus conifericola, що росте на хвойних деревах, цей гриб в їжу не придатний, оскільки може викликати розлад шлунка, особливо у дітей. Молодий гриб латіпурус має яскравий жовтий, часом помаранчевий колір, напівкруглої форми. На дотик м'ясистий і пружний. Чим старший гриб, тим твердіше його плодове тіло, форма стає як у звичайних трутовиків, нагадує форму «вуха». Розмір капелюха гриба варіює від 10 см до півметра. Максимальна товщина біля стовбура дерева - близько 7 см. Маса деяких екземплярів може сягати 10 кг і більше. Краї плодових тіл хвилясті і розділені на лопаті борозенками. Гриб завжди покритий невеличким пушком кремово-жовтого кольору. В їжу використовують тільки молоді гриби, у них м'якоть м'яка і соковита, досить ламка, жовтувато-білого кольору. Старі гриби сухіші та блідіші, а смак віддає корком, кислуваті та на додачу мають не приємний запах. Гриби перед вживанням потрібно відварити, потім з нього можна приготувати багато смачних страв: салати, грибні котлети, запіканки, начинку для пиріжків, або просто обсмажити в паніровці, чи обсмажити і подати з цибулею і сметаною, томатним соусом або майонезом. Гриби також можна засолити, або замаринувати. Крім того, латіпурус відмінно зберігається в замороженому вигляді, що ніяк не позначається на його смакових якостях.

Альвеококк (Alveococcus multilocularis) — возбудитель альвеококкоза – тяжёлого затяжного хронического заболевания с поражением печени, метастазами головного мозга и лёгких, включая многие другие органы. При отсутствии своевременного лечения заканчивается летально. Заболевание регулярно встречается на территории Российской Федерации, Аляски, севере Канады, юге Франции и Германии, северо-востоке Казахстана, Северного Вьетнама и др. Окончательные хозяева альвеококка: волки, лисы, песцы, у которых альвеококк находится в кишечнике. Промежуточные хозяева: мышевидные грызуны, редко травоядные животные, человек (человек – биологический тупик в жизненном цикле альвеококка). Человек заражается через грязные руки при контакте с шерстью во время разделки шкур животных или при употреблении в пищу немытых лесных ягод. В организме человека альвеококк чаще всего поражается печень, затем пузыри образуются и в других органах (мышцы, легкие, почки, селезенка, головной мозг и др.). Как следствие, развиваются токсико-аллергические реакции на разрушение ткани пораженного органа, а после отрыва дочерних пузырьков и распространения их током крови по организму (метастазирования) развиваются множественные поражения внутренних органов. Альвеококкоз имеет симптоматику злокачественных новообразований соответствующей локализации. Альвеококкоз печени протекает как медленно растущая карционома и сопровождается симптомами «паразитарного рака». Лёгкие поражаются вследствие прорастания альвеококкозных узлов из печени через диафрагму. Диагностируется методом МРТ, рентгеновской компьютерной томографии (РКТ), УЗИ, биопсия. Лечение: медикаментозное: химиотерапия антигельминтными препаратами (мебендазол, альбендазол); хирургическое. Без лечения заболевание заканчивается летальным исходом от печеночной недостаточности или кахексии, реже от метастазов альвеококкоза в головной мозг.

Эхинококк (Echinococcus granulosus) — возбудитель эхинококкоза. Широко распространённый представитель ленточных червей. Особенно часто встречается в овцеводческих регионах (Греция, Испания, Италия, Украина, Россия, Сирия, Южная Африка и др.). Тело длиной 0,25–0,5 см, состоит из головки (с 4 присосками и 2 венчиками крючьев) и 3-4 члеников. Основные хозева: собаки, волки, шакалы, лисы, у которых половозрелая стадия паразита находится в тонком кишечнике. Промежуточные хозяева: травоядные млекопитающие (коровы, овцы), свиньи и человек (человек является биологическим тупиком в жизненном цикле эхинококка). Человек заражается эхинококкозом, проглатывая яйца эхинококка с загрязненной пищей и питьем, либо через грязные руки после контакта с больной собакой. Яйца эхинококка выходят из кишечника основного хозяина вместе с экскрементами и попадают на его шерсть, где сохраняют свою инвазивность в течение 10 месяцев. В организме человека из яйца выходит личинка — онкосфера. Через стенку кишечника она с кровью заносится в печень, реже в лёгкие, мышцы, кости или другие органы, где преобразуется в пузырчатую стадию - эхинококк. Пузыри эхинококка растут очень медленно и могут достигать больших размеров. Коварство эхинококкоза в том, что бессимптомный инкубационный период болезни может продолжаться многие годы до тех пор, пока эхинококк не дорастёт до таких размеров, при которых появляются клинические признаки. При поражении печени наблюдаются боли в области живота, тошнота и рвота. Если поражены легкие, клинические признаки включают хронический кашель, боли в груди и одышку. Другие признаки зависят от локализации паразита и от давления, оказываемого на прилегающие ткани. Не специфические признаки включают анорексию, потерю веса и слабость. Диагностируется с помощью рентгенографии, УЗИ, компьютерной томографии, а также серологических реакций. Лечение зависит от стадии: на ранней - медикаментозное; поздней - хирургическое.

Дикроцелий — ланцетовидный сосальщик (Diсrocoelium lanceatum) — поражает печень и желчные хода, провоцируя заболевание - дикроцелиоз. Распространён повсеместно. Размеры паразита варьируют от 0,5 до 1,5 см. Жизненный цикл включает 3-х хозяев: основной — травоядные животные (крупный и мелкий рогатый скот, козы, свиньи, лошади, ослы; а также, верблюды, зайцы, медведи, собаки, лисы), может быть и человек; промежуточные хозяева: первый — наземные моллюски (Helicella, Zebrina и др.), второй — муравьи. Яйца дикроцелия выделяются с фекалиями больного животного в окружающую среду, откуда яйцо попадает в тело наземного моллюска. Личинки мигрируют в легкие моллюска и выделяются наружу в виде слизистых комочков. Комочки поедают муравьи, в мышцах и жировом теле которых развиваются инвазивная для основного хозяина стадия. Интересной особенностью есть то, что паразит полностью меняет поведения муравья. Пораженные муравьи забираются на вершину травинки и оцепеневают, поэтому их легко проглатывают окончательные хозяева вместе с травой. Человек заражается при случайном проглатывании муравьев с ягодами, овощами и луговыми травами. Известны случаи инфицирования при употреблении в пищу недостаточно термически обработанной печени. Заболевание проявляется воспалением желчных протоков, болью в правом подреберье, хронической диареей или запором, желтухой, потерей веса, аллергией в виде крапивницы, в тяжелых случаях инвазия дикроцелия приводит к билиарному циррозу печени. Диагностируется методом обнаружение яиц в дуоденальном содержимом и фекалиях; серологические реакции. Лечение: празиквантел 25 мг/кг внутрь 3 раза в сутки или триклобендазол в дозе 10 мг/кг однократно. Профилактика: тщательно мыть овощи и фрукты перед употреблением, не употреблять сырую или полусырую печень, ветеринарный контроль животных.

В мире известно около 300 видов шмелей (лат. Bombus), они распространены в Северной Евразии, Северной Америке, Северной Африке, а также в горах некоторых других регионов. Шмели приносят огромную пользу как опылители. Известно их использование человеком при выращивании различных растений в оранжереях и теплицах. Шмели – насекомые не обладающие агрессивностью, однако способны ужалить, чувствуя опасность или когда тревожат их гнездо – бомбидарий. Гнездо, как правило, обустраивают в почве, подстилке, дуплах, брошенных гнёздах грызунов или птиц. Жалом обладают только самки шмелей (матки и рабочие особи), у самцов его нет. Жало имеет строение похожее на осиное, не имеет зазубрин, как у пчелы. Это позволяет шмелю втягивать жало обратно, не причиняя себе вреда, и атаковать многократно. Во время укола шмель впрыскивает порцию яда в тело своей жертвы. В состав яда шмеля входят 3 основные компонента: бомболитин, фосфолипаза A2, сериновые протеазы. После ужаления шмеля у здорового человека может возникнуть местная реакция в виде небольшой опухоли, покраснения, зуд вокруг укуса. Если укол пришелся в область головы, может образоваться отёк. Опасным является область слизистых оболочек, яд быстро распространяется и может возникнуть удушье. Как правило, местная реакция быстро исчезает, но в некоторых случаях может сохраняться несколько дней, а то и всю неделю. У людей, чувствительных к компонентам яда насекомых, реакция может быть более серьёзной. Тревожными симптомами атипичной реакции, при которых нужно обратится за медицинской помощью, могут быть обширный отёк лица, шеи, высыпания по всему телу, головокружение, озноб, расстройства желудочно-кишечного тракта, першение горла и кашель, тяжелое дыхание. При гиперчувствительности возможны потеря сознания и анафилактический шок.

Прежде всего необходимо удалить жало из тела. Делать нужно это осторожно, используйте пинцетом. Можно и ногтями, однако старайтесь не раздавить ядовитую железу, так как это может привести к распространению яда. Затем нужно промыть место укуса под струей чистой, холодной воды. Во избежание проникновения через рану инфекции, рекомендуется также промыть поражённый участок кожи раствором спиртсодержащих растворов (содержание спирта не меньше 60%). Можно сделать компресс из марлевый ткани либо ватного тампона, пропитанного раствором перекиси водорода, хлоргексидина, нашатырного спирта, марганцовки, или воды с солью (чайная ложка на стакан). Чтобы уменьшить боль и отечность к месту ужаления приложите холод. Для этого можно использовать ткань, смоченную в холодной воде, или в неё обернуть кубики льда (любых замороженных продуктов). Рекомендуется также принять ибупрофен. Чтобы поскорее избавится от интоксикации, пейте много воды. Можно принять противогистаминные препараты - диазолин, эриус, аллерзин, супрастин, тавегил, кларитин и пр. На место ужаления можно наносить специальные мази – фенистил гель, псило-бальзам или антисептический крем (боро-плюс, спасатель). В случае, если вы пострадали от множественных ужалений, или ужаление пришлось на слизистые оболочки, необходимо в срочном порядке обращаться за медицинской помощью. Тревожные симптомы: удушье, обширный отёк, множественная сыпь, пониженное давление, высокая температура.

Жало пчелы по форме напоминает пилку и оснащено загнутыми внутрь зубчиками, которые при ужалении настолько застревают в коже человека или животного, что пчела уже не может его вынуть. Взлетая, пчела буквально вырывает из тела жало, из которого ещё какое-то время поступает яд. Пчела оставляет вместе жалом не только ядовитую железу, а и часть пищеварительных органов, поэтому после нападения вскоре умирает. Следует заметить, что яд содержит специфические вещества – аттрактанты, привлекающие других пчел и стимулирующие их к атаке. Ужаление пчелы сопровождается болью и образованием отёка, величина которых зависят от индивидуальной реакции организма на яд. У одних людей они проходят через пару часов, у других могут сохранятся 1-2 дня. При множественных ужалениях происходит интоксикация организма, которая носит аллергический характер. У людей, склонных к аллергии, может возникнуть резкая реакция вплоть до анафилактического шока (даже на один укол). Считается, что пчелы активнее атакуют людей, обладающих ощутимым запахом (духи, алкоголь, бензин). Пчелиный яд содержит множество биологически активных веществ, которые даже используют в медицине. В состав яда входят белки с ферментативными свойствами, токсические полипептиды, биогенные амины, а также α-глюкозидаза, фосфомоноэстераза, р-галактозидаза и некоторые другие ферменты. Считается , что пчелиный яд укрепляет общий иммунитет, снижает уровень холестерина в крови, расширяет сосуды, разжижает кровь, повышает уровень гемоглобина, увеличивает приток крови к больному органу, снимает боль, повышает общий тонус и работоспособность, улучшает сон и аппетит. Противопоказаниями к применению пчелиного яда являются индивидуальная чувствительность к его компонентам, заболевания почек, туберкулёз и др.