Конго-Кримська геморагічна лихоманка - гостре інфекційне захворювання, характеризується лихоманкою, вираженою інтоксикацією і рясними крововиливами. Захворювання вперше було виявлене в 1944 році в Криму, а в 1956 році було діагностовано аналогічне захворювання в Конго Збудник: Crimean-Congo hemorrhagic fever virus (рід Orthonairovirus, Bunyavirales) Переносники: 25 видів і підвидів кліщів (переважно Hyalomma marginatus, Dermacentor marginatus, Ixodes ricinus) Джерело і резервуар захворювання: дикі ссавці — лісова миша, малий ховрах, заєць-русак, вухатий їжачок, птахи (граки), свійські рогата худоба Захворювання широко поширене: Афганістан, Болгарія, Китай, Угорщина, Іран, Ірак, Пакистан, Югославія, Сирія, Казахстан, Емірати, Словенія, Східна і Західна Африка, Південна Африка, Єгипет, Франція, Греція, Індія, Росія, Україна. Після укусу кліща інкубаційний період становить 5-12 днів. Захворювання починається лихоманкою, ознобом, загальною слабкістю, дратівливістю, головним болем, болем в кінцівках і спині, за якими слідує нудота, блювання і біль в животі. Обличчя і шия набрякають і червоніють, на тілі з'являється висип, набрякає піднебіння, опухають очі. У роті виникає сухість і різкий запах. Через 2-4 дні розвивається геморагічна стадія. З'являються крововиливи на шкірі та слизових оболонках у вигляді дрібної висипки, плям, гематом, болі в животі, печінці, пронос, нудота, можлива жовтяниця, труднощі з сечовипусканням. Спостерігається підвищена кровоточивість ясен, слизової оболонки щік, місць ін'єкцій. Можливі носові, маткові, кишкові, шлункові, легеневі кровотечі, які часто призводять до загибелі. Летальність становить від 2 до 50%. Набутий імунітет зберігається 1-2 роки. Діагностика: аналіз епідеміологічного анамнезу, лабораторні методи - ПЛР, РНІФ Лікування: боротьба з кровотечею і шоком - патогенетичні і симптоматичні методи. Профілактика: акарицидні заходи, захист від присмоктування кліщів; дератизація. В ендемічних районах застосовують вакцинацію.

Хвороба лісу Кіассанур (К'ясанурська лісова хвороба) - гостре інфекційне природно-вогнищеве захворювання з групи геморагічних лихоманок, характеризується лихоманкою, загальною інтоксикацією і геморагічним синдромом. Збудник: арбовіруси сімейства тогавірусів роду флавівірусів (група В) Спосіб передачі: через укус кліщів переважно роду Haemaphysalis, а також деяких видів роду Ixodes, Dermacetor, Rhipicephalus. Джерело інфекції: хвора людина, мавпи, щури, миші, землерийки, птахи, білки. Хвороба поширена в зоні тропічного лісу в Індії, також зареєстровані випадки в Північній Канаді Випадки захворювання реєструють зазвичай в січні з наростанням до квітня-травня, спорадичні випадки відзначаються цілий рік. Інкубаційний період 8 днів. Характерні симптоми: інтоксикація, геморагічний синдром. Хвороба починається з підвищення температури тіла до 39-40°С, головний і м'язовий біль. На 3-4-ий день з'являється нудота, блювання, пронос, крововиливи, світлобоязнь, ураження лімфатичних вузлів. Летальність становить 10%. Полегшення настає через 1-2 тижні, однак можливі рецидиви з важким головним болем, порушенням свідомості, патологічними рефлексами, тремором. Повне одужання настає через 3-5 тижнів. Діагностика: серологічні і вірусологічні методи. Лікування: симптоматична і патогенетична терапія. Профілактика: акарицидні засоби, індивідуальний захист від укусів. Вакцина не розроблена.

Лихоманка Рифт-Валлі (лихоманка долини Рифт) - гостра зоонозна інфекційна хвороба, що може перебігати у людей як тяжка геморагічна гарячка, з ураженням очей та менінгоенцефалітом,. Збудник: Rift Valley fever phlebovirus (род. Phenuiviridae, рід Phlebovirus) Джерело інфекції: хвора людина, велика рогата худоба, коні, вівці, верблюди, деякі антилопи і гризуни Специфічні переносники: 26 видів комах, перш за все комарі та мокреці (основні - Culex pipiens, Cх. Antennatus, Cx. Theileri, Eretmapodites chrysogaster, Aedes cabbalus, Ae. Circurnluteolu) Зона поширення: Південна і Східна Африка (Єгипет, Кенія, Сомалі, Танзанія, Уганда, ПАР, Саудівська Аравія, Ємен), Ізраїль. Механізми передачі збудника: трансмісивний, повітряно-пиловий, контактний (через мікротравми шкіри рук при контакті з м'ясом, кров'ю, екскретами хворих тварин), фекально-оральний (через вживання сирого і не пастеризованого молока) Інкубаційний період 3-7 днів. Хвороба може протікати в легкій і важкій формах. Для легкої характерним є нездужання, температура 38-40°C, озноб, головний біль, болі в м'язах і очах, біль в області попереку, втрата апетиту і смаку, світлобоязнь. Важка форма характеризується гострою лихоманкою, головним і м'язовим болем. Виражена 3-ма синдромами: геморагічним (через 1-4 дні розвиваються жовтяниця і крововиливи, результат в половині випадків летальний); менінго-енцефалітним (через 1-2 тижні з'являються галюцинації, втрата пам'яті, запаморочення, іноді кома); ураження очей (через 1-3 тижні розвиваються набряк, крововиливи і інфаркти на сітківці, що в 50% випадків призводить до сліпоти). Прогноз хвороби при легкій формі - сприятливий, при важкій - умовно сприятливий, при геморагічній - умовно несприятливий. При своєчасному лікуванні прогноз поліпшується. Діагностика: вірусологічні методи. Лікування: рибавірин, загальна підтримуюча терапія Профілактика: вакцинація; заходи, спрямовані на боротьбу з переносниками, індивідуальний захист від укусів.

Лихоманка Ласса - гостре вірусне захворювання з групи природно-вогнищевих геморагічних лихоманок. Характеризується важким перебігом, ураженням органів дихання, нирок, ЦНС, запаленням м'язової тканини серця, геморагічним синдромом і високою летальністю. Збудник: вірус Lassa mammarenavirus (род. Arenaviridae, рід Arenavirus) Захворювання поширене в Нігерії, Ліберії, Буркіна-Фасо, Центрально-Африканській Республіці, Гамбії, Мозамбіку, Малі, Сенегалі, Сьєрра-Леоне, Заїрі, Кот-д'Івуарі, Гвінеї. Джерело інфекції: хвора людина (в мокроті вірус виявляється до 19 дн., в сечі - до 30); африканський щур Mastomys natalensis та інші гризуни (M. erythroleucus, Hylomyscus pamfi) Шлях передачі збудника: повітряно-крапельний, повітряно-пиловий; контактний; водний і харчовий (при вживанні гризунів в їжу, а також при потраплянні виділень гризунів у воду і на харчові продукти). Вірус потрапляє в організм через слизові оболонки органів дихання і травлення, а також через мікротравми на шкірі. Розповсюджується по кровоносній системі і досягає інших органів, викликаючи в них некротичні зміни (частіше за все у печінці, нирках, селезінці, міокарді, легенях). Інкубаційний період 3-17 днів, частіше 1-2 тижні. Захворювання розвивається поступово, з появи лихоманки, слабкості, ураження зіву у вигляді виразково-некротичного фарингіту. Потім з'являються нудота, блювота, діарея, висип, проявляються симптоми міокардиту, пневмонії, геморагічний синдром, іноді симптоми запалення мозкових оболонок. У важких випадках смерть настає через 1-2 тижні. Летальність становить 17%. Період одужання тривалий. Протягом декількох тижнів зберігається загальна слабкість, в ряді випадків відбувається випадіння волосся і розвивається глухота; можливі рецидиви захворювання. Діагностика: серологічні і вірусологічні методи дослідження. Лікування: рибавірин, патогенетична і симптоматична терапії. Профілактика: запобігання проникнення гризунів у житлові приміщення, дератизація.

Ротавірусна інфекція - гостре інфекційне захворювання, що проявляється вираженою інтоксикацією, симптомами гастроентериту і водянистою діареєю. Збудник: 9 серотипів вірусу (род. Reoviridae, рід Rotavirus). У людини захворювання викликають серотипи 1-4 і 8,9 (5-7 виділяються у собак, кішок, коней, кроликів, птахів і т.д., для людини не патогенні) Захворювання широко розповсюджене, становить до 50% всіх кишкових розладів у дітей до 2 років, та до 25% випадків діареї у мандрівників. Джерело інфекції: людина. Механізм передачі - фекально-оральний, шлях зараження - харчовий, контактно-побутовий (через інфіковані предмети побуту, іграшки), водний. Ротавіруси розмножуються у верхніх відділах стравоходу, в ворсинках тонкого кишечника. При цьому гинуть зрілі епітеліальні клітини ворсинок, їх заміщають незрілі, які не здатні до продукції травних ферментів, а також до всмоктування поживних речовин, які утворюються в кишечнику. В результаті у вмісті кишечника накопичуються мальтоза, лактоза і сахароза, що призводить до підйому осмотичного тиску в кишковому вмісті, переходу рідини з тканин в просвіт кишечника і діареї. У слизовій оболонці тонкої кишки при цьому відзначаються помірно виражені запальні процеси, що призводять до загальної інтоксикації. Інкубаційний період від 1-7 дн. (частіше 1-2). Захворювання починається з підвищення температури, симптомів інтоксикації, болю в животі, нудоти, блювання (до 2-3 діб), діареї (до 10-ти разів на добу), що може призводити до зневоднення. Випорожнення можуть ставати водянистими, світло-жовтого забарвлення, мутні з домішкою неперетравлених часточок. Одужання настає на 7-10-ту добу. Після захворювання розвивається типоспецифічний і відносно не стійкий імунітет. Діагностика: експрес-тест, лабораторні методи. Лікування: дієта № 4, сорбенти, регідратаційна терапія, пробіотики, протирвотні засоби. Профілактика: вакцинація, ізоляція і лікування хворих, карантинні заходи в дитячих колективах, дотримання особистої гігієни, дезинфекція.

Риновірусне захворювання - гостра респіраторна хвороба, характеризується переважним ураженням слизової оболонки носу і слабко вираженими симптомами загальної інтоксикації. Збудник: понад 100 серотипів риновірусу Джерело захворювання: хвора людина. Шлях передачі - повітряно-крапельний, не виключений і контактно-побутовий. Піки захворюваності відзначаються в осінні та весняні місяці під час сирої та холодної погоди. Вірус проникає у верхні дихальні шляхи, де осідає і розмножується в клітинах епітелію носових ходів, викликаючи місцеву запальну реакцію, що супроводжується набряком і рясною секрецією. Інкубаційний період 1-5 днів, іноді кілька годин. Хвороба у дітей може розпочатися з підвищення температури, частого чхання, відчуття першіння і дряпання в горлі. Незабаром з'являється закладеність носа, а вже через кілька годин - нежить. Риновірусна інфекція супроводжується надзвичайно рясними виділеннями з носа, через постійне вимушене застосування носових хусток, шкіра навколо носу стає червоною і лущиться. Одночасно з нежиттю відзначається сухий кашель, сльозотеча, біль в горлі, зниження, а то й взагалі втрата нюху та смаку. Риновірусна інфекція може супроводжуватися ускладненнями: отитом, запаленням придаткових пазух носа, бронхітом і пневмонією. У дорослих підвищення температури спостерігається рідко. Тривалість захворювання зазвичай становить 5-9 діб, нежить при відсутності лікування триває до 2 тижнів. Діагностика: дослідження мазків зі слизової оболонки горла і носа, серологічні методи. Лікування: комплексні лікувальні заходи, що включають застосування препаратів, які пригнічують вірусну активність, спрямовані на зміцнення захисних сил організму, полегшують клінічну симптоматику. Необхідно пити багато води, проводити вологе прибирання у приміщенні, де знаходиться хворий, регулярне провітрювання. Вакцина не розроблена через велику кількість серотипів вірусу.

Парагрип – гостре інфекційне захворювання, що характеризується ураженням дихальних шляхів і помірною інтоксикацією. Збудник: РНК-віруси парагрипу - Respirovirus (hPIV-1, hPIV-3) і Rubulavirus (hPIV-2, hPIV-4А і hPIV-4В) Джерело інфекції: хвора людина або здоровий вірусоносій. Шляхи передачі: повітряно-крапельний. Найбільший підйом захворюваності спостерігається в осінньо-зимові і весняні місяці. Віруси парагрипу менш агресивні, ніж вірус грипу, у зовнішньому середовищі нестійкі, інактивуються при нагріванні до 50°С протягом години, а також під впливом дезинфікуючих засобів. Віруси hPIV-1 і hPIV-2 провокують легку форму грипу, можуть спричиняти гострий ларингіт і набряк гортані (круп). Вірус hPIV-3 призводить до запалення нижніх дихальних шляхів, а віруси hPIV-4А і hPIV-4В викликають легкі та середньої тяжкості респіраторні захворювання. Захворювання широко розповсюджене і становить серед усіх ГРВІ у дорослих приблизно 20%, серед дітей - близько 30%. Віруси проникають через слизові оболонки органів дихання, особливо гортані, викликаючи місцеві запалення. Інкубаційний період 2-7 днів. Захворювання розпочинається поступов, з підвищення температури до 37-38°С, помірною інтоксикацією, після чого проявляються запалення слизових оболонок дихальних шляхів, що супроводжується набряком і утворенням мокротиння. У 50% хворих виникає двосторонній кон'юнктивіт. У типових випадках діагностують ларингіт, що супроводжується сухим «гавкаючим» кашлем, хрипотою у голосі. Кашель зберігається тривалий час, іноді до 3 тижнів. Досить часто парагрипозний ларингіт протікає без лихоманки і починається сиплуватістю або зникненням голосу. Іншим ускладненням парагрипу є вірусно-бактеріальна пневмонія, а також отит і ураження придаткових пазух носу. Діагностика: аналогічна при всіх гострих респіраторних вірусних інфекціях, застосовуються ПЛР (з попередньої зворотною транскрипцією) і ІФА. Лікування: симптоматичне.

Геморагічна лихоманка Марбург (Марбурзька вірусна хвороба) - гостре вірусне захворювання, що характеризується високим ступенем заразності, важким перебігом, високою летальністю, що супроводжується геморагічним синдромом, ураженням печінки, шлунково-кишкового тракту і центральної нервової системи. Збудник: Marburg virus (род. Filoviridae) Джерело захворювання: хвора людина, вузьконосі мавпи Cercopithecus Захворювання виявлене в країнах Європи (Німеччині, Югославії), Африки (Уганда, Судан, Кенія, ПАР) Шляхи зараження: повітряно-крапельний, через кон'юнктиву, мікротравми на шкірі, під час статевих контактів. У людини, що перехворіла, вірус в організмі може зберігатися до 3 місяців. Виділення вірусу відбувається з мокротинням, сечею, кров'ю і сім’яною рідиною. Інкубаційний період 3-9 дн. Захворювання починається гостро з ознобу і високої температури, сильного головного болю, болю в спині, животі, м'язах і суглобах, загальним нездужанням, діареєю з домішками слизу і крові, щільним висипом по всьому тілу. У 50% хворих розвивається кон'юнктивіт, з'являється світлобоязнь, судоми, спонтанні кровотечі. На 4-5-й день стан хворого стає критичним, з'являється сонливість і зміни психіки. Для багатьох характерні похмурість, агресивність. Період одужання 3-4 тижні. У пацієнтів відзначається облисіння, періодичні болі в животі, погіршення апетиту і тривалі психічні розлади. Рівень смертності 20-30%. Смерть зазвичай припадає на 8-17-й день, частіше на 8-9-й день, основні причини – зневоднення, інфекційно-токсичний шок. Діагностика: вірусологічні та серологічні методи. Лікування: симптоматична та патогенетична терапії, що спрямовані на компенсацію втрати крові та зневоднення, а також боротьбу з інфекційно-токсичним шоком. Профілактика: госпіталізація та ізоляція хворого, карантинні заходи, дезинфекція.

Вірусна хвороба Ебола - геморагічна лихоманка Ебола - гостре вірусне висококонтагіозне захворювання з вираженим геморагічним синдромом у тяжкій формі, що часто має летальні наслідки. Збудник: Ebola virus (род. Filoviridae) Хвороба Ебола поширена на африканському континенті, зареєстрована в Габоні, Кенії, Судані, Заїрі, Центрально-Африканській Республіці, Ефіопії, Гвінеї, Нігерії. Резервуар і джерела захворювання: хвора людина, примати, парнокопитні (свині, чубаті антилопи). Способи передачі: вірус Ебола поширюється через кров або рідкі виділення з організму хворого або померлої людини і тварини. Заразитися можна не лише під час прямого контакту з хворим, але і через предмети, забруднені біологічними рідинами. Вірус проникає в організм людини через ушкоджені шкірні покриви, слизові оболонки дихальних шляхів, по кровоносним судинам приникає в органи і тканини. Інкубаційний період 3-9 дн. Захворювання починається гостро, з швидкого підйому температури тіла, що супроводжується ознобом, головним, м'язовим і суглобовим болем, загальним нездужанням. У деяких випадках у хворих може виникнути біль у животі, нудота, водяниста діарея з домішками слизу і крові. На 3-8-й день на всьому тілі з'являється густий висип. У деяких хворих розвивається кон'юнктивіт, світлобоязнь, судоми, зміни психічного стану, важкі спонтанні кровотечі, особливо респіраторні та шлунково-кишкові. Рівень смертності від вірусної хвороби Ебола становить 90%. Смерть настає від ниркової і судинної недостатності, важких кровотеч, виражених розладів мозку. У тих, що вижили, період одужання носить затяжний характер і супроводжується зникненням апетиту і зниженням маси тіла, сильною втомою і випадінням волосся. У більшості хворих відзначаються психологічні проблеми. Діагностика: вірусологічні та серологічні методи. Специфічне лікування не розроблено. Терапевтичні заходи спрямовані на полегшення симптоматики, підтримання водно-електролітного балансу і компенсування втрати крові.

Дракункульоз або ришта - гельмінтне захворювання з групи нематодозів, характеризується переважно ураженнями шкіри, підшкірної клітковини, м'язів і суглобів. Збудник: нематода Dracunculus medinensis. Захворювання поширене в тропічних і субтропічних районах Азії, Африки, Америки. Резервуар і джерело збудника: людина. Собаки, кішки, дикі хижаки як остаточні господарі гельмінта епідеміологічного значення не мають. Проміжні господарі - веслоногі рачки (циклопи) мешканці водойм. Механізм передачі збудника: фекально-оральний, шлях передачі: водний, фактор передачі: вода. Людина заражається ковтаючи з водою циклопів, заражених личинками нематод. Поза організмом господаря личинки зберігають життєздатність 3 тижні. Природна сприйнятливість людей висока. У шлунку людини циклопи гинуть, а личинки, що вийшли з них, проникають через стінку шлунка в черевну порожнину, де двічі линяють і досягають статевої зрілості. Самці після спарювання гинуть, а самки приблизно через рік по лімфатичних судинах мігрують у шкіру, де локалізуються в підшкірній клітковині (переважно нижніх кінцівок). Навколо тіла черва утворюється пухир, який з часом лопається, утворюючи виразку, з якої стирчить передній кінець тіла паразита. Під час контакту тіла ришти з водою, стінка тіла черва лопається, і з випнутої назовні матки скидається в воду величезна кількість личинок 1-ї стадії, які заражають веслоногих рачків. Хвороба часто розпочинається з висипань різного вигляду, що супроводжуються сверблячкою і лихоманкою. Надалі розвивається задишка, слабкість, нудота, блювання, пронос, що пов'язано з реакцією організму на токсичні речовини, які виділяються паразитом. Діагностика: візуальна оцінка; рентген. Лікування: механічне видалення гельмінта шляхом намотування його виступаючого кінця на паличку або марлевий валик; метронідазол. Профілактика: контроль за водопостачанням; фільтрація води з відкритих водойм для сепарації циклопів.

Криптоспоридіоз - гостре короткотривале інфекційне захворювання шлунково-кишкового тракту, характеризується болем в області шлунку, діареєю, нудотою, блюванням і лихоманкою. Збудник: дрібні кокцидії Cryptosporidium oocystes. У навколишньому середовищі можуть зберігати життєздатність від 2 до 6 міс. Резервуар і джерела збудника: близько 30 видів тварин можуть бути господарями криптоспоридій, частіше сільськогосподарські (телята, поросята, ягнята) і домашні тварини (собаки, кішки), а також гризуни, птахи та ін., інфікована людина. Людина заражається, вживаючи інфіковані харчові продукти або воду. Хвороба широко розповсюджена. До групи ризику належать діти до 10 років, а також представники таких професій, як ветеринари, працівники тваринницьких господарств та боєнь. Інкубаційний період від 3 до 12 днів, в середньому від 5 до 7 днів. Основні прояви: водяниста діарея до 10 разів на добу протягом 5-7 днів, лихоманка, слабкість, нудота, блювання. Крім діареї, хворі можуть страждати від болю в області шлунка, судом. Можливий і безсимптомний перебіг захворювання, проте, такі носії інфекції можуть заражати інших людей. Після того, як у хворої людини зникають симптоми криптоспоридіозу, він здатний передавати іншим інфекцію ще протягом декількох тижнів. Діагностика: мікроскопічне дослідження калу і мокротиння з метою виявлення ооцист збудника, біопсія кишечника, жовчного міхура і жовчних проток, легень. Лікування не розроблено. У певних випадках призначають октреотид, паромоміцин, азитроміцин. Профілактика: виявлення, ізоляція і лікування хворих, дезинфекція їх випорожнень. Дотримання правил особистої гігієни, санітарно-гігієнічних заходів при догляді за тваринами. Використання на водоочисних станціях систем фільтрації, що затримують частинки розміром 1 мкм і менше.

Бабезіоз (піроплазмоз) - гостре інфекційне захворювання, що характеризується інтоксикацією, лихоманкою, анемією і важким прогресуючим перебігом. Бабезіоз є трансмісивним зоонозом. Збудник: внутрішньоклітинні паразити Babesia divergens rodhaini в Європі і Babesia micron в Америці (род. Babesiidae). Захворювання зустрічається в Європі (Скандинавські країни, Франція, Німеччина, країни Балканського півострова, Польща) і в США (східне узбережжя). Джерело і резервуар захворювання: миші-полівки та інші гризуни, собаки, кішки та велика рогата худоба. Переносники захворювання: кліщ Ixodes ricinus і аргасові кліщі. Збудник зберігається в організмі кліщів до кінця життєвого циклу. Щорічно тільки в Європі реєструються десятки тисяч випадків захворювання домашніх тварин. Захворювання широко розповсюджене. Хворіють туристи, робітники сільського господарства, пастухи, переважно в період активності кліщів (весняно-літній та літньо-осінній сезони). У людей з нормально функціонуючою імунною системою захворювання протікає безсимптомно. При маніфестному перебізі, після інкубаційного періоду (в сер. 1-2 тижні), з'являється озноб і підвищення температури тіла (38-40°С). Лихоманка супроводжується слабкістю, прострацією, головним болем, болем в області живота, нудотою і блюванням. З 3-4-го дня на тлі наростаючої інтоксикації з'являються пітливість, блідість шкіри і жовтяниця, збільшується печінка, розвиваються симптоми гострої ниркової недостатності. Лихоманка триває 8-10 діб, потім температура різко падає до нормального або субнормального рівня. Ймовірна смерть від накопичення в крові токсичних речовин, або в результаті ускладнень хронічних захворювань (пневмонія, сепсис і т.д.). Діагностика: дослідження мазків і товстої краплі крові пацієнта, РСК, біологічний метод. Лікування: комбінація кліндаміцину і хініну або азитроміцину і атоваквону. Профілактика: захист від укусів кліщів, ветеринарний контроль тварин, боротьба з кліщами (акарицидні заходи), дератизація.

Вісцеральний лейшманіоз (кала-азар) - природно-осередкове тропічне захворювання, що характеризується лихоманкою, анемією, збільшенням і подальшим ураженням печінки і селезінки. Збудник: рід Leishmania: L. donovani, L. infantum, L. chagasi (infantum). Резервуар і джерела збудника: людина, шакали, лисиці, собаки, гризуни. Переносник - москіти Phlebotomus і Lutzomyia. Лейшманіози відносяться до природно-вогнищевих захворювань. Поширення лейшманіозів збігається з ареалом переносників - москітів. Захворювання зустрічається у 88 країнах, переважно тропічному і субтропічному кліматі. Близько 12 млн. людей страждають від лейшманіозів. Щороку хворіє близько 2 млн. осіб, а приблизно 350 млн. живе в зоні ризику. Близько 90% випадків вісцерального лейшманіозу реєструється в Індії, Бангладеш, Непалі, Судані, Ефіопії і Бразилії. Індійський вісцеральний лейшманіоз (кала-азар) поширений в Пакистані, Бангладеш, Непалі, Китаї, країнах Індокитайского півострова. Характеризується періодичним виникненням великих епідемічних спалахів, що охоплюють тисячі людей. Середземноморсько-середньоазіатський вісцеральний лейшманіоз поширений в країнах Середземномор'я, Близького і Середнього Сходу, Африки, в Північному і Північно-Західному Китаї, Казахстані, Середній Азії і Закавказзі. Розрізняють 3 фази розвитку захворювання. Початковий період проявляється первинним афектом у вигляді виразки на місці укусу москіта, загальною млявістю, адинамією, незначним збільшенням селезінки, підвищенням температури тіла. Період повного розвитку (2 фаза) хвороби характеризується лихоманкою, збільшенням селезінки, печінки, периферичних лімфатичних вузлів. У 3-му періоді виражена спленомегалія протікає на тлі загального виснаження, зниження тонусу м'язів, з'являються набряки і асцит, лейшманоїди (вузлики на шкірі), кровотеча, анемія і т.д. На заключній стадії захворювання розвивається кахексія (крайній тип виснаження). Можливі рецидиви захворювання. Лікування: препарати 5-валентної сурми; пентамідин.

Шкірний лейшманіоз - один з типів лейшманіозів, характеризується ураженнями шкіри, підшкірних тканин, слизових оболонок з подальшою виразкою та рубцюванням. Розрізняють шкірний лейшманіоз Старого Світу (антропонозний) і шкірний лейшманіоз Нового Світу (зоонозний). Шкірний лейшманіоз Старого Світу поширений в країнах Середземномор'я, Близького і Середнього Сходу, на заході півострова Індостан, у країнах Середньої Азії та Закавказзя. Джерело інвазії - хвора людина; в деяких країнах (Афганістан, Іран) резервуаром збудника можуть бути собаки. Збудник - Leishmania tropica, L. major, L. aethiopica, рідше - L. donovani і L. infantum. Спосіб передачі збудника: укуси москітів Phlebotomus sergenti і москітів роду Lutzomyia. У місці укусу, звідки відбувається проникнення в шкіру інфекції, виникає запалення і специфічна гранульома (лейшманіома). Лейшманіома може зі стадії пухлини перейти в стадію виразки і рубцювання. На місці проникнення збудника утворюється папула, яка потім покривається кіркою, після відпадання якої оголюється неглибока виразка діаметром 4-6 см, що гоїться аж до року. Шкірний лейшманіоз Нового Світу поширений в країнах Близького Сходу, Північної та Західної Африки, Азії (Індія, Пакистан, Іран, Афганістан, Сирія, Монголія та ін.), В Туркменії і Узбекистані. Збудник - Leishmania mexicana, L. (Viannia) braziliensis і L. amazonensis. Спосіб передачі збудника: укуси москітів роду Phlebotomus. Основний резервуар збудника: гризуни (велика піщанка, червона піщанка та ін.) Цей тип шкірного лейшманіозу відрізняється більшою величиною уражень шкіри, що рубцюються через 6-7 місяців. Особливість кожного лейшманіозу Нового Світу - виразково-некротичні ураження слизових оболонок, які розвиваються через 1-2 роки після утворення виразок на шкірі, що призводить до глибокої деформації носа, вух, глотки, статевих органів з подальшою інвалідизацією або смертю. Лікування: препарати 5-валентної сурми - солюсурьмін, солюстібозан, мономіцин.

Аденовирусная инфекция — группа инфекционных заболеваний человека, которые относятся к группе острых респираторных вирусных инфекций (ОРВИ) и характеризуется поражением слизистых оболочек верхних дыхательных путей, конъюнктив, лимфоидной ткани. Возбудитель: более 40-ка типов аденовирусов Источник заражения: больной человек или здоровый вирусоноситель Пути передачи: воздушно-капельный и фекально-оральный Вирус проникает через слизистые оболочки верхних дыхательных путей, реже — кишечник или конъюнктиву. Поражаются органы дыхания, зрения, лимфоидная ткань (зева и глотки, реже кишечника и лимфатических узлов брюшной полости). Инкубационный период 1-14 дней. Характерным является тетрада симптомов: ринит — фарингит — конъюнктивит — лихорадка. Также отмечаются симптомы общей интоксикации: слабость, вялость, головная боль, отсутствие аппетита, сонливость. Ввиду многообразия клинических проявлений аденовирусной инфекции существуют разные ее классификации. Выделяют следующие формы болезни: ринофарингит, ринофаринготонзиллит, ринофарингобронхит, фарингоконъюнктивальная лихорадка, пленчатый или фолликулярный конъюнктивит. Для всех форм болезни характерно острое начало с повышением температуры тела, появлением симптомов интоксикации, которые обычно выражены умеренно. Лихорадка длится 8–14 дней, иногда принимает волнообразный характер. При аденовирусной инфекции возможны осложнения: отит, пансинусит, ангина, пневмония, развитие которых связано с присоединением вторичной инфекции. Смерть может наступить от аденовирусно-бактериальной пневмонии, легочных осложнений, обусловленных присоединением бактериальной инфекции, или от распространенных поражений внутренних органов (особенно, головного мозга — энцефалит) при генерализации инфекции. Диагностика: лабораторные методы — РИФ, РСК. Лечение: патогенетическая и симптоматическая терапии. Профилактика: изоляция заболевших, ежедневное проветривание и влажная уборка помещения, в котором находится больной. Вакцина не разработана.